Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Тільки квіти в японській вазі серед стола були свіжі й розкішні, якби їх ця ліквідація не торкалася.

Були вони тут одиноким живим і привабливим явищем, бо від усього иньшого дихав смуток минулого й пережитого, – не виключаючи і Ксаверія, хоч мав фрак і білу краватку.

– Ксаверій довго служить?

– З діда-прадіда. Тут я зріс, тут гадав і вмирати. А тепер…

Не докінчивши речення, змінив таріль і подав солодке.

– Ви непотрібно зготовили таку вечерю. Маєте знаменитого кухаря!

– Колись тут усе, можна сказати, було знамените.

– Колись!

– Так, бо тепер багато змінилося. Тепер головна річ – столиця і заграниця, а про рідне гніздо ніхто не дбає, тому до нього летять чужі птиці… Може, я собі забагато позволив сказати, вибачення прошу.

– Нічого. Я ж вас питав, бо не привик мовчки їсти… Вина не наливайте. Не хочу. Вип'ю гарячого чаю. Другі по чаю заснути не можуть, а я не сплю, як його не вип'ю.

– Я знов, як дозволять пан сказати, люблю до подушки чарку полинівки. Без того погані сни маю, як ось ніби мене покійний пан за вухо тягне або дід нинішнього дідича каже замкнути в ледівні, бо й таке колись бувало… Кожний чоловік, як лікарі говорять, має свою «конституцію».

Присунув гостеві під руку столик з шипучим самоваром і з великого, старосвітського чайника налляв свіжозапареного чаю.

Сам, як тінь, висунувся до другого покою, де дівчина стелила гостеві ліжко.

– Ти навіть ліжка постелити не вмієш.

– Та чому?

– Або я знаю чому, – досить, що не вмієш. Перину треба добре зрухати, подушки мають стояти отак, о… Ви, баби, нарід ні до чого. Шиєте тисячі літ, а таки так, як кравець вшиє, жодна з вас не потрафить. Так само з варенням. Що кухар, то кухар. Ви тільки до одного здатні, хлопцям голови завертати. О, це ви вмієте раз добре.

Говорив шепотом, але гість чув тую розмову.

Добра вечеря, гарний чай і полеміка старого Ксаверія на тему жіночих здібностей розвіяли його надто ліричний настрій.

Запалив «трабуко» і вийшов на веранду. Обвіяв його холод літньої, гарної ночі, по якій сподівався погідної, теплої днини.

Запущений парк, широкі алеї, над верхів'ям дерев зорі, а на стежках меріжки місячного сяйва, – все воно було несказане звичайне, а разом із тим якесь таке поетичне, що наш гість, не дивлячись на свою п'ятдесятку, став піддаватися чарам тієї ночі.

Посеред парку був невеликий став. Верхів'я дерев сипали на воду місячну позолоту, а вона посилала їм свою легку мраку. Було тихо, ні листок не ворохнувся, ні квітка не задрижала, і парк нагадував заворожений город у казці про сплячу королівну.

– Цей парк міг би теж дещо розказати… Скільки тут грудей зітхало до місяця в таку ніч, як отся, скільки притишених розмов мішалося з шелестом перших пожовклих листків. Де вони нині, ті уста, що такі солодкі слова шепотали, ці ніжки, що ледве доторкалися піском висипаних стежок?… Суєта суєти! Треба йти спати. Усьому прийде свій час на сон… Добраніч.

І вернув у їдальню.

Ксаверій чекав тут на нього.

На нічній шафці горіла нова свічка, стояла склянка з водою і пишався незвичайної форми дзвінок.

Ксаверій хотів позачинювати двері від сусідніх покоїв.

– Лишіть. Люблю багато воздуху.

– Я тому, що двір пустий, шиборне миш, і здається, не знати що. Часом десь з вечера залетить лилик, притулиться до якої шафи, а вночі зачне літати. Ще збудить пана.

– Нічо страшного. Чи раз мене будили. Добраніч вам.

– Доброї ночі бажаю покірно… А якби чого панові треба було, то прошу тим дзвінком задзвонити. Встану.

І вийшов.

Гість підійшов до ліжка. Було велике, вигідне, м'яке, тільки постіль чути було не фіалками, ні резедою, а пранням. Глянув на дзвінок. Такий самий показували йому колись в однім заграничнім музею як велику рідкість. Дзвонар, видко, гарячий католик, на його крисах вирізьбив цілу сатиру на дисидентів, навіть не дуже-то приличну.

«Цим дзвінком можна би й голову розбити», – подумав собі, сідаючи на канапу.

«Вигідна. Не ти до неї, а вона до тебе притулюється, хоче тебе взяти в свої обійми. А робить це не так нахально, як теперешні «клюбзеслі», знає міру, і не така безугарна, як вони… Люблю старі меблі, особливо бідермаєр, та ще віденський.

І одяги тоді були куди гарніші від нинішніх, особливо мужеські. Наші нинішні одяги ні то вигідні, ні гарні. От мішки. З того боку жінки мають над нами перевагу, вони вдягаються гарніше, це і Ксаверій мусів би їм признати…»

Повіки насувалися на очі, а думки не хотіли йти спати.

«Як дивно! Цей двір тягне мене до себе, ніби старий знайомий. Невже ж би?»

І пригадав собі, що його предки по батькові й по мамі були теж колись великими панами. Збідніли в наполеонських часах. Батько позбувся останніх шляхетських традицій, був демократом, а він пішов слідами батька. Важкою працею добився імені і придбав дещо гроша. А тепер захотілося йому хоч літом мешкати в дворі. Чому? Невже ж відзивається в ньому аграрій?… Можливо. Пригадує собі шкільні часи. Як, бувало, прийде весна і побіжать з горбів перші потічки зі стопленого снігу, то щось його від тої книжки ніби кліщами тягнуло в поле й казало: «Ходи! Будемо орати, сіяти і слухати, як жайворон співає». Щось подібного говорили до нього нині ці стіни. «Вертай до нас, приведи тут своїх дітей, верни нам життя, як колись було». Але ж це смішно! Він якраз порвав з тим давнім життям-світом, хоче нового, буйнішого і куди кращого… Сентименти! Смішні сентименти. Загалом тут багато смішного. Перший Ксаверій. Як він вдягнений. Невже ж тут треба фрака? Як ходить, як говорить, як бородою трясе, – ніби вертепна кукла. Куклу зробили з живого чоловіка, і тая кукла плаче, що їй назад хочуть привернути людську подобу. З яким жалем вимовив він слово «ліквідують». А все ж таки тут гарно. Щоб тільки добити торгу з управителем. Такий великий парк. Може, діждеться хвилини, коли по цих тінистих алеях бігатимуть його рум'яні внуки. Веселим щебетом виполошать останні тіні минулого, і буде тут соняшно, весело, ясно…

Вдивився в поломінь свічки, в очах затанцювали семибарвні круги, які ширшали, ширшали й не замітно переносили його в зачаровану країну сну. Канапа притулилася до нього ще ближче, сердитий пан на портреті